Учні Миколаївської гімназії відвідали ветеранів УПА, які поділилися спогадами про минуле й секретами свого довголіття, адже їм уже за дев’яносто.

Найстарша з них – Розалія Григорівна Кутянська. Їй – 95 років. На долю цієї жінки випали важкі випробування.

Народилася вона у багатодітній сім’ї у Малехові. Була другою дитиною з шести. Коли їх хату та все господарство спалили, родина залишилася просто неба. Притулок знайшли у родичів. Жили сутужно. У 16 років стала зв’язковою, передавала штафети – записки на невеликих шматках паперу. ЇЇ хотіли взяти на вишкіл медсестер, але батько просив залишити, бо була старшою і повинна допомагати по господарству. У 1943 році була заарештована і відправлена на заслання в табори на 10 років у Норильськ. Важка праця у 40-градусний мороз не зламала жінку. Там вона зустріла свого чоловіка, теж в’язня з України, народила двох дітей. Але нове горе спіткало її – помирає син. Це була найбільша втрата для неї.

Незважаючи на вік, Розалія Григорівна до деталей переповідає про ті важкі роки у таборі. Вона брала участь у Норильському повстанні 1953 року, коли в’язні чоловічого та жіночого таборів підняли бунт та оголосили голодування. Єдине, що підтримувало, було спілкування з такими ж в’язнями з України, святкування наших свят. Зустрічала у житті й добрих людей, які їй допомагали. З теплом та вдячністю згадує лікарів, які боролися за життя її сина, як допомогли добитися звільнення та перевезти тіло сина на Україну; як рятували її життя, коли на Різдво захворіла на жовтуху і шанси вижити були мізерні, але її жага до життя дивувала лікарів.

На Україну повернулася у 1954 році. Спочатку було дуже важко. Як стверджують її рідні, почала жити у 40 років: збудували дім, виростила дочку, дочекалася онуків і правнуків. Поки здоров’я дозволяло, брала активну участь у громадському житті. Зараз тішиться правнуками.

Отримала Розалія Григорівна і нагороди – медалі ветеран УПА, до 50-річчя Норильського повстання та 70-річчя УПА. ЇЇ ім’я ввійшло до книги «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.», яку впорядкували за сприяння Львівської обласної організації Всеукраїнської ліги українських жінок.

        Незабутнє враження  справила зустріч з Леонідом Йосиповичем Мухою. Його бадьорості духу та життєрадосності можуть позаздрити молоді. Зустрів він учнів не дуже привітно, адже відірвали його від перегляду сесії Верховної Ради. А щоб виправити ситуацію, влаштував їм справжню дискотеку – увімкнув комп’ютер і показав улюблені записи сучасних пісень. І, як зізнався згодом, такою музикою та танцями під неї розпочинається кожен його ранок. Мабуть, у цьому і є секрет його довголіття – активна руханка, ніколи довго не сердитися. Адже Леоніду Йосиповичу – 91 рік, а тримається ще по-молодечому.

Після такого несподіваного веселого вступу він поділився своїми спогадами.

      Леонід Йосипович – служив у  Дивізії «Галичина», до якої записався сам, поставивши батьків перед фактом. Було йому тоді 17 років. Перед відправленням на фронт  пройшов загальновійськовий вишкіл у спеціально призначених для цього таборах, вишкіл при важких кулеметах СМГ-42 і при важких гранатометах (120 міліметрових). Вони були, як гармати: одна міна важила 16 кілограм.

Безпосередньо на фронт потрапив у перші дні серпня 1944 р. – після бою під Бродами (13-22 липня). Під час боїв тягав лафет, вагою 23 кг, а потім носив 9-кілограмовий кулемет МГ-42. Війну  закінчив у званні кандидата на підстаршину.

Особливо пишається нагородою «Нагкампфшпанге». Це відзнака за рукопашний або ближній бій. У Дивізії цією нагородою було нагороджено аж п’ять чоловік. Всього в німецькій армії срібною відзнакою за ближній бій удостоєно 9500 чоловік (проти 18 тисяч героїв СРСР). Німці нагородами не розкидались.

Нагороду  отримав за бої у Словаччині. У грудні 1944 року Червона армія завдала німцям поразки у битві на північний захід від Будапешту і вийшла на кордон Словаччини, відкривши шлях на Братиславу.

У бою за висоту сотня була оточена - і вирвалась завдяки тому, що Леонід Йосипович прикривав відступ кулеметом. З цього бою він вийшов останній. Під час перестрілки його поранили, але зміг доповзти до своїх. Німецький штабний лікар-майор відправив в тиловий шпиталь своїм авто і, мабуть, представив до цієї нагороди.

6 травня 1945 року під час відступу потрапив у полон до американців. Так як був поранений, відправили у госпіталь, у якому пролежав два місяці. Потім прийшло декілька американських офіцерів, запитали, хто  є. Після цього приїхали санітари, посадили  у машину і передали совітам.

Леонід Йосипович міг сказати, що  поляк, і, можливо, його історія пішла б зовсім іншим руслом. Адже мав прекрасну легенду, бо народився у Кракові. Але  не зміг цього сказати, бо так не виховали і від Батьківщини ніколи не відмовлявся. Були такі, що назвались угорцями чи поляками, інші – ще кимось.

Далі потрапив до рук СМЕРШу (відділ контррозвідки). Потім  вивезли у Сибір, де одразу ж пішов на роботу. Вдень працював у шахтах, а вночі викликали та допитували.

Відбував заслання у таборах на Колимі до 1958 року. Після звільнення одружився й переїхав у Миколаїв, звідки родом була дружина. Тут народилися його діти, онуки й правнуки. Пройшов трудовий шлях від слюсаря до начальника РЕМ-контори. З гордістю розповідає, що будував у місті і магазини, пошту й школи.

І зараз бере активну участь у громадському житті. Написав кілька книг спогадів, а його розповіді стали цінним матеріалом для історичних книг В.Шкляра, Р.Коваля та інших. У його домашній бібліотеці чимало книг про події визвольної боротьби 1940-1950 рр. Й сам неодноразово їздив на відтворення подій тих битв, учасником яких був сам.

У